Їх іменами названо вулиці та провулки м. Оріхова

В 2016 році в Оріхові були перейменовані вулиці та провулки, назви яких підпадають під обмеження Закону України «Про засудження комуністичного та націонал – соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки».

Нова назва (з 2016р)	Стара назва (до 2016 року)
Вулиця Івана Богуна	Вулиця Чапаєва
Вул. та провул. Академіка Вернадського	Вулиця та провулок Тімірязєва
Вулиця та провулок Героїв АТО	Вулиця та провулок Вержбицького
Вулиця Героїв Крут	Вулиця Червоних Партизан
Вулиця Михайла Грушевського	Вулиця Радянська
Вулиця та провулок Дмитра Донцова	Вулиця та провулок Терешкової
Вулиця Лукашевича	Вулиця Димитрова
Вулиця Івана Мазепи	Вулиця Воровського
Вулиця та провулок Марії Сокіл	Вулиця та провулок Карла Лібнехта
Вул. та провул. Гетьмана Сагайдачного	Вул. Жовтнева та провул. Жовтневий
Вулиця Василя Стуса	Вулиця Маяковського
Вулиця Павла Сергієнка	Вулиця Орджинікідзе
Вулиця та провулок Лесі Українки	Вулиця Рози Люксембург
Вулиця та провулок Йохана Янцена	Вулиця та провулок Карла Маркса
Вулиця Богдана Хмельницького	Вулиця Шмідта

Вулиця ім.Івана Богуна

Іван Богун (_ -1664) – український військовий і державний діяч, козацький полководець часу Хмельниччини. Це яскрава постать в історії України часів Козаччини поряд із Хмельницьким та Кривоносом. Протидія Польщі, Москві, Криму і Туреччині була в його крові природною та вічною, нестримною. Він завжди був поряд із народом, нехтував нагородами, простий у спілкуванні та безжальний в бою. Від природи міцний, широкоплечий, неймовірно сміливий і сильний, він став лідером козацьких полків Поділля і швидко завоював симпатії народних мас. Всі сучасники Богуна відзначали його розум та хитрість. Він мав здатність уже самою своєю присутністю заспокоювати тих, хто піддавався паніці, вселяти віру в тих, кому бракувало мужності.

Іван Богун був одним з найближчих сподвижників великого Богдана Хмельницького. Але як перший полковник і радник гетьмана Богун мав власну позицію щодо політичної ситуації та подальшої долі визволеної від поляків України. Його характерною рисою була часта непокора Хмельницькому, та й будь-якому іншому авторитету, неприйняття і відмова присяги московському цареві у 1654 році. Він не приїхав на Переяславську раду, категорично відмовився присягати російському царю, всіляко уникав спільних із Москвою походів, ніколи не погоджувався на Московський курс.

Богуна розстріляли поляки біля Новгорода-Сіверського у 1664 році.після невдалого походу проти Москви під керівництвом Тетері.

Видається дивним, чому полковник ніколи не намагався заволодіти гетьманською булавою, але, можливо, в цьому й проявилася його мудрість – послідовна політика та соборний прагматизм замість вічних українських заздрісних владних амбіцій. Він відмовився від реєстрового чину та маєтностей, які обіцяли йому поляки, і підтримав визвольний рух українців.

Вулиця та провулок ім. Академіка Вернадського

Володимир Вернадський ( 1863 – 1945) – вчений натураліст, природознавець, філософ, мислитель і громадський діяч кінця XIX століття і першої половини XX століття. Академік Санкт-Петербурзької академії наук, Академії наук СРСР, один із засновників і перший президент Української академії наук. Основоположник генетичної мінерології, біогеохімії, радіогеології. Він був «хрещеним батьком» багатьох науково – дослідних інститутів, музеїв, наукових шкіл. У коло його інтересів входили багато наук: геологія, ґрунтознавство, кристалографія, мінералогія, геохімія, радіогеологія, біологія, палеонтологія, біогеохімія, метеоритика, філософія та історія. Він займався організаторською науковою та громадською діяльністю. Був захисником академічних свобод принципів демократії, справедливого розв'язання національного питання в Україні.

Вулиця ім. Михайла Грушевського

Михайло Грушевський (1866 -1934) – український історик, громадський та політичний діяч. Вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії України — Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.

Для розвитку української літератури Грушевський разом з І. Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник», був одним з організаторів Української видавничої спілки. Створив Українське наукове товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців (1907).

З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради.

Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.

Вулиця та провулок ім. Дмитра Донцова

Дмитро Іванович Донцов (1883-1973) – політолог, видатний ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, мислитель і публіцист XX століття.

Студентом почав інтенсивну політичну діяльність вступив до Української соціал – демократичної робітничої партії (УСДРП), але згодом через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДПР. Одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні.

Працював у гетьманських урядових структурах у Києві.

Редагував журнали «Літературний – науковий вісник», «Заграва», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

Написав свою провідну роботу «Націоналізм». Займався публічною діяльністю.

Через заборону його імені, тривалий час про нього нічого не друкували. Думки та погляди Д. Донцова мали велетенський вплив на сучасників, особливо на молодь, і відігравали визначну роль за доби національно – визвольної боротьби за незалежність України.

Багато його думок не втратило злободенності і залишаються актуальними й тепер.

Вулиця ім. Лукашевича

Валентин Михайлович Лукашевич (1901-1967) – видатний хірург, заслужений лікар України.

Народився в родині земського лікаря м. Олександрівськ ( нині Запоріжжя). Працював головним лікарем спочатку Жеребецької ( Кіровської) лікарні,а потім Оріхівської лікарні. Основна спеціальність – хірургія. Він був віртуозним хірургом,успішно проводив сотні складних операцій. У безнадійних ситуаціях, він повертав людей до життя. Ніколи не помилявся у визначенні діагнозу.

За видатну діяльність в області охорони здоров'я В.М.Лукашевичу було присвоєно звання заслужений лікар України.

Вулиця ім. Івана Мазепи

Іван Степанович Мазепа – Колединицький (1639 – 1709) – український військовий, політичний і державний діяч, дипломат, меценат, Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704-1709). Князь Священної Римської імперії (1707—1709).

Іван Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав булаву протягом майже 22 рпоків(1687-1709). Коштом І.Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кількість церковних споруд. Гетьман робив церквам коштовні подарунки – ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони,богослужбові книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправлені та оздоблені золотом, сріблом та коштовним камінням. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя.

Гетьман І.Мазепа є найбільшим відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 какртини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур.

Вулиця та провулок ім.Гетьмана Сагайдачного

Петро Конашевич-Сагайдачний (1582 – 1622) – український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл.

Сагайдачний був високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною людиною. На Запорозькій Січі він мав величезний авторитет. Залізна дисципліна, яку всіляко підтримував Петро Сагайдачний, зробили свою справу досить швидко. Військо стало якісно найкращим в Європі. Османська імперія страждала від походів Сагайдачного, особливо нападів з моря. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах.

В 1616 році Сагайдачного було проголошено Гетьманом Війська Запорозького. Саме за його часів козацтво вийшло за вузько станові інтереси, долучилось до вирішення проблем українського населення, сформувало свою політичну програму.

Підтримуючи прагнення українського народу до більшої політичної самостійності, Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої, підтримував концепцію, згідно якої українці розглядались як третій рівноправний із польським та литовським народ Речі Посполитої.

Вулиця ім.Павла Сергієнка

Павло Архипович Сергієнко (1860- 1955) – оперний співак, уродженець села Преображенка Оріхівського району.

Його надзвичайний бас почув церковний регент Захар Москаленко і запросив талановитого юнака до хору при храмі. Павло відмовився, бо в нього не було вільного часу на співи. Москаленко переконав церковну раду, що треба платити Павлові, аби він тільки співав в хорі. Через рік юнак добре володів нотною грамотою, а його голос став звучати ще краще.

Під час проходження військової служби помітили його здібності і направили до Севастопольського архієрейського собору. Своїм голосом він здивував і парафіян, і хористів, і прибулого інспектора, який забрав його для прослуховування в Петербурзькій консерваторії. Професура консерваторії була у захваті від співу нашого земляка, його сильного і красивого голосу широкого діапазону. Його прийняли до закладу як виняток, адже він був із бідної сім'ї, мав тільки початкову освіту і не міг оплачувати навчання. Всі необхідні витрати взяв на себе один з викладачів закладу.

Павло Сергієнко приїжджав до Оріхова, коли вже мав консерваторську освіту й певний досвід концертної діяльності та роботи в театрі. Він виступав на сцені місцевого театру. Його засипали букетами квітів, а публіка аплодувала стоячи. А на Великдень Павло Сергієнко заспівав у Покровському храмі, де зібралося багато людей, щоб почути і побачити знаменитість, співака імператорських театрів.

Павло Сергієнко працював у оперному театрі у Петербурзі, зробивши блискучу кар'єру. Співав у опері Сергія Зіміна, в «Народній опері» Москви, в ансамблі Червоноармійської пісні й танцю, пізніше – в московському ансамблі «Червона зірка».

Було в його житті все – слава й гроші, труднощі й випробування на міцність, злети й розчарування. А вічний притулок він знайшов на сільському цвинтарі у рідній Преображенці.

Вулиця та провулок ім. Марії Сокіл

Марія Іванівна Сокіл – Рудницька (1902-1999) – видатна українська оперна та концертно – камерна співачка, народилася в селі Жеребець поблизу Оріхова.

Вокальну освіту здобула в Катеринославській консерваторії. Дебютувала в 1927 році на сцені Катеринославського театру ім. Марії Заньковецької Харківської опери та Київської опери, вражаючи надзвичайно красивим сріблястим голосом, легкою подачею звуку, музикальністю й артистизмом. Про неї заговорили, і казали, що народилася велика співачка, у якої грандіозне майбутнє.         

Разом з чоловіком талановитим музикантом, композитором – Антоном Рудницьким вимушена була емігрувати до Америки. Жоден її концерт не проходив без виконання українських народних пісень, які вона дуже любила і широко пропагувала за кордоном. Виступала на оперних сценах Львова, Варшави, Вільнюса, Риги, Берліна, Відня, Праги. Виступала у США на оперних сценах Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройту, а також як камерна співачка.

Була витонченою інтерпретаркою української музичної літератури, зокрема з успіхом виконувала романси Лисенка, Степового, Барвінського, Людкевича, Рудницького, Лятошинського, Січинського. Знімалась у фільмі «Запорожець за Дунаєм», де виконувала роль Одарки.

Марія Іванівна приїжджала на батьківщину у 1992 році. Колишню примадонну Київської опери запросили на 125 –річчя театру, і вона знову вийшла на сцену. Публіка аплодувала їй стоячи. М.І. Сокіл померла у 1999- му на 97 році життя.

У 2003 році до Оріхова приїжджав її син Роман Рудницький, який поділився спогадами про матір, виступив як піаніст на сцені районого будинку культури.

Вулиця ім.Василя Стуса

Василь Стус (1938–1985) – талановитий український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, правозахисник, найактивніший представник українського культурного руху 1960 –х років.

Трагічна доля судилася Василю Стусу. Все своє коротке життя він шукав сфери, в якій міг би з найбільшою користю служити народові, але такої можливості так і не отримав. Йому довелося йти шляхом непримиреннішого протистояння, в якому на одному боці був державний апарат примусу, а на іншому – воля людини, яка поклала собі – будь –що -будь – зберегти своє чесне ім'я.

Це була людина не здатна на компроміси, яка завжди йшла шляхом правди і заплатила за це власним життям. В.Стус з гідністю говорив про себе : «… Голови гнути я не збираюся, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставити до загину».

Широка відомість прийшла після його перепоховання в 1989 – му році.

Вулиця та провулок ім. Лесі Українки

Леся Українка (1871 – 1913) (Лариса Петрівна Косач-Квітка) – українська поетеса, перекладач, культурний діяч, великий майстр художнього слова, громадсько – політичний діяч і критик.

Леся Українка виступила в українській літературі як полум'яний борець проти самодержавства та влади експлуататорів. Вона плідно працювала на літературній ниві 33 роки, проживши всього 42роки. Дитиною почала писати вірші як доросла.

Вона вільно володіла понад десятком мов, залюбки писала вірші і статті російською мовою, перекладала, та з рідною мовою не розлучалася ніколи – ні в творчості, ні в листуванні, ні в стосунках з людьми.

Після Шевченка та поряд з Франком Леся Українка була найвизначнішим українським поетом – філософом. Палка патріотка, вона віддала всі свої сили і здоров'я, весь свій талант українській літературі, яку бажала поставити в першій шерензі прогресивних літератур світу.

Вулиця ім.Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький (1595-1657) – видатний державний діяч, полководець і дипломат.

Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва. Він пройшов школу козацтва у Запорізькій Січі і вийшов на боротьбу за Україну та її народ. Його обрали гетьманом. На його заклик з усієї України сходилися невдоволені та бідні люди, щоб боротися з панами. Повстанське військо під проводом Б. Хмельницького перемогло у битві під Жовтими Водами і Корсунем. Ці перші перемоги були свідченням його полководчого таланту. Були виграні битви під Пилявцями(1648р.), під Зборовом (1649р.), під Батогом(1652р.) та під Жванцем(1653р.)Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651р.) Б. Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Він доклав багато сил для зміцнення зовнішньополітичного становища України.

Пам'ять про Б. Хмельницького зосталася живою і дорогою для козацького війська і нащадків народу українського. Діла славного гетьмана оспівані у багатьох піснях і думах.

Вулиця та провулок ім. Йохана Янцена

Йохан Генріхович Янцен (відомий як Іван Андрійович) – перший міський голова м. Оріхова, уродженець колонії Шенвізе, належав до меннонітів послідовників однієї з найстаріших ранньо – протестантських церков.

Його сім'я залишила добрий слід в історії м. Оріхова. Янцен Й.Г. збудував перший паровий млин. Другий паровий млин спорудив разом зі свої сином. Завдяки його зусиллям була відкрита школа для навчання дітей – менонітів (будівля зберіглася на розі вулиць К. Маркса та К. Лібнехта). А також відкрита міська лікарня на 14 місць. Другий син почав спорудження електричного ілюзіону ( кінотеатру) і торгових лавок при ньому.

Янцени займалися великою благодійницькою діяльністю: під час різдвяних свят роздавали подарунки біднякам, безкоштовно давали борошно багатодітним сім'ям з навколишніх сіл.

Сім'я Янцена завершила будівництво 2 – поверхового родового особняка по вулиці Василівській ( зараз це вулиця Шевченка, там знаходиться міськрада).

Вулиця та провулок ім. Героїв АТО

АТО – Антитерористична операція – комплекс заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичних дій. Це Війна на сході України або Війна на Донбасі. Це військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгнення у квітні 2014 року на території українського Донбасу після захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР та ЛНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називають війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично на сході України триває Антитерористична операція.

Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст – Слов'янська, Краматорська і Дружківки, де захопленою у відділках МВС зброєю російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли до своїх лав. В умовах несупротиву місцевих силових структур України, а іноді і відкритої співпраці, невеликі штурмові загони російських диверсантів в наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини 13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції.

2014 рік увійшов в історію незалежності України як рік найскладніших випробувань. Тому й постали українці, аби вигнати ворога з нашої землі. Події на Сході України змінили їхнє життя: свідомість, сприйняття світу, ставлення до всього що їх оточує.

Герої АТО – це наші хлопці, котрі зі зброєю в руках захищають східний кордон Батьківщини. Це лікарі, які рятують поранених бійців. Волонтери, які в скрутний час підставляють плече нашій армії. Це наша віра і приклад мужності, хоробрості, величі духу та патріотизму! Герой- це той, хто самовіддано любить і служить своїй Батьківщині, віддаючи всі свої сили для добра українського народу; його свободи і державності, могутності і процвітання. Це наші захисники, які віддали своє життя за незалежність нашої держави, мир та спокій на рідній землі.

На прикладах таких захисників Вітчизни виховуватимуться прийдешні покоління українців.

Вулиця ім.Героїв Крут

Бій під Крутами – це збройне зіткнення, що відбулося (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути за 130 кілометрів від Києва.

Це бій між загоном радянських військ (4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії ) і молодими захисниками української державності (загін із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», яких було близько 4 сотень), які намагалися зупинити просування радянських військ до Києва.

Цей бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат, у студентів та юнкерів закінчувалися набої й скінчилися снаряди для гармати. Коли настала небезпека оточення, юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Коли зібралися всі українські підрозділи, то з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми полонених студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Перед розстрілом один з студентів почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російське радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».

Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.